Хвороба. - 4 Серпня 2009 - Офіційний сайт Одесько

» 2009 » Серпень » 4 » Хвороба.

05:36

Хвороба.

"А найголовніше, здоров'я Вам. Буде здоров’я, а решта купите…" – чи не так (приблизно) сьогодні закінчуються дев'ять із десятьох побажань і поздоровлень. Здоровіє стає найбільшою святинею сучасного суспільства. Свого роду ідолом третього тисячоріччя. Пихатим божком, що прихильно приймає будь-які жертви, які приносить йому людство, що гордо називає себе "цивілізованим". Жертви будь-які буквально. Тут і професійно розчленовані трупики невинних діточок з "третіх" країн, органи яких, знадобилися якомусь старіючому ділку з "першої" країни, що колись благополучно вбив алкоголем і іншими надмірностями свої органи.

Тут і продані квартири для лікування від невиліковної хвороби нащадка - наркомана, який, як тільки йому полегшає , цинічно зрадить тих, хто заради нього пожертвував усім. Тут і біснування "нетрадиційних" цілителів, що вливають у своїх послідовників їхнє ж випорожнення, що знищують у них залишки розуму й людської гідності. Тут так багато всього, що впору писати про це окрему книгу. Цей ідол воістину всеїдний і не бридливий, а людина, відносно його, щедра несказанно. Що людина має на заміну? Крім ілюзій, звичайно. Хто обдурив старість? Чи врятувала печінка безневинної дитини старого розпусника від байдужості своїх дітей і власного маразму?
Хто обдурив час? Заради чого це все? Якщо ми не переоцінимо наше відношення до свого тіла, рівно й до здоров'я, як до його невід'ємної якості, боюся ми не просунемося значно в наших духовних пошуках. Завтра ж будь-яка недуга зробить з нас «високодуховних» - звичайних скигліїв, що мислять сьогодні зовсім інакше, ніж учора, і замість молитов і псалмів, зазвучить ремство.
У майже фанатичнім бажанні людиною здоров'я, легко проглядається його туга за первісним станом, коли ще ніщо не знало тління. Хвороба зовсім далека людському єству, вона абсолютно стороння йому й тому приносить таке неймовірне страждання й противлиння цьому стану.
Говорячи простіше, Господь, створюючи все в досконалості, створив і людину зовсім здоровою. Будь-яка хвороба - це насамперед наруга, опоганення святині. Хвороба ввійшла в людство гріхом, гріхом і втримується. Практично кожний з легкість проведе паралелі між своїми гріхами й недугами. Є, щоправда, винятки, коли хвороба попускає Господом для зміцнення характеру людину або загартовування в ньому праведності, але мова зараз не про спокуси святих, а про нас - простих смертних. Милосердя Боже й у цієї, видалося б, безвихідної ситуації рятує людину. У болі й немочі, відкривається надія для духу людського, який уже не видний і не чутний через нескінченні потреби плоті.
У хворобі проявляється плотська неміч, що дає реванш людському духу. На лікарняному ліжку, особливо проводжаючи поглядом сусіда по палаті, якого вивозять укритого з головою санітари, плотське єство стискується у своєму тваринному жаху, і затурканий і забитий людський дух раптом починає дихати. Судорожно, переривчасто, імпульсивно, але все-таки дихати.
Із глибини підсвідомості спливають колись чуті молитви. "Господи помилуй…" - робить вдих дух людини, "Отче наш…" починає тріпотіти душа…плоті страшно, і от - рука імпульсивно творить хрест . Премилостивий Господь трансформує недугу із прокльону в засіб благодаті, подібно тому, як робив гіркі води мертвого джерела животворящим джерелом.
"Як тривога - так до Бога". "Доки грім не вдарить - мужик не перехреститься". Народна іронія висміює прочан, що прозріли від лиха. Але чи так Господь? У притчі про блудного сина батько йде на зустріч нащадкові, що промотався, і плаче від радості. У цю мить не важливо, наскільки неправий блудний син, у цей момент важливо, що вони знову разом.
Проходячи дорогою хвороби, позбавлення, гіркоти, ми маємо втіху: як тільки ми звернемо свої жорстокі серця до покаяння, у той же момент Господь вийде нам на зустріч. Тільки б нам не повернути. Інакше біль, заподіяна недугою, буде даремною.
Господь стримав силу смерті, яка ввійшла в світ через відступництво людини. Своїм милосердям він зм'якшує силу удару. І між життям і смертю з'являється хвороба, як кричущий прояв, немочі плоті перед прокльоном тління. Хвороба - це притча про смерть, яку невпинно повторює нам Господь для порозуміння наших блудних сердець, алча утішити нас, як тільки ми звернемо зі шляху, що веде в погибель. Душа, у глибинах своїх ще не забувши Творця, інтуїтивно або навіть інстинктивно творить молитву, коли приходить лихо або страждання. Безсумнівно, хвороби лікувати потрібно. Я проти релігійного захвату болем і неміччю. Але лікування одного тіла, зовсім безперспективне заняття, тому що незасвоєні уроки підлягають повторенню. Не тому що Господь жорстокий, а тому що людина рано або пізно вертається до нескорених рубежів. Хвороба прийшла через духовну провину, і не може бути вирішена сугубо плотським, тілесним шляхом. Хвороба, проігнорована духовно, ні куди не йде, вона мутує, видозмінюється, затихши на час, наростає, міняє маски - діагнози. Саме скорботою у хворобі Господь урятував багато і багато душ. Дозволивши їм постраждати тимчасово, він допоміг їм уникнути страждання вічного. Це не експерименти або досліди "вищого розуму" над нами нерозумними. Христос переживає весь наш біль разом з нами, спокутуючи нас із миру тління. У цьому Його велика спокутна жертва. Не в якомусь дивному обряді, зробленому колись давно, а саме в тому, що він спокутує усіх, спокутуючи кожного. Творець, співчуваючи нашої болі, терпить її разом з нами. По цьому, якщо довелось нам мати недуга, виходить, Господь допустив це з певною метою. Мало що можна назвати настільки ж блюзнірським, як хвороба без сповіді й покаяння. Страждання творіння й співчуття Творця виявляються безглуздими. Хіба це не святотатство? Євангеліє говорить нам, що не всяка хвороба, це покарання за гріхи людини. Але не слід забувати, що виняток, не скасовує правило. Занадто багато сьогодні аналізують чужі хвороби: "А чим провинилася ця дитина?", "А куди Бог дивиться?". Копаючись у риторичних питаннях, вони просто боягузливо виправдовують свої гріхи, що переросли у хвороби й недуги. Гіркі ліки страждання, здатне вилікувати душу, виплевиваются ними. Тіло пічкается медикаментами. Ідол поїдає жертви. Божевілля триває. І зовсім не при чому ці дітки, які мають недуги абсолютно не відповідні їхньому гріховному досвіду ( вони-то, саме , практично не задають питань "за що?" ). У душ, подібних їм, своя таємна розмова із Творцем. Ці незаслужені недуги свого роду щеплення від смерті, прояв особливої милості, щоб, розв'язавшись колись від тіла, вони ввійшли в радість Творця досконалими й чистими. Таких чад не потрібно жалувати, не потрібно заздрити їм у релігійному екстазі, їх потрібно просто любити. Ця їхня священна місія, яку вони виконують серед нас, екзаменуючи нас на жорстокосердість і байдужість. Це їхнє служіння, і Господь не залишить їх без милості.
Що ж наші недуги? Чи мають вони ту очисну дію, якій призначені? Або ми знову й знову відторгаємо милість Бога, що бажає очистити нас від наших же нечистот? Тоді яка нам користь від усього цього? Який же шлях? Питання, питання, питання… Якось однієї людини запитали, як йому допомогти. Він же відповів : "Просто…не заважайте". От і ми, найчастіше, просто повинні не заважати душі шукати свого Творця. Кому, опинившись на одрі хвороби, раптом не хотілося очиститися від гріховного досвіду накопиченого в течії життя, висповідатися, попросити милості в Бога? Думаю, у переважній більшості, ми маємо подібні переживання. Це не випадково, це нормальна, здорова реакція нездорового організму. Багато бажають цього, але чи вони роблять хоч щось? На жаль, одиниці. Я особисто знаю багатьох людей, які роками живучи в тяжких недугах, ніяк не можуть дійти до сповіді, цілком усвідомлюючи її необхідність. Найпоширеніше виправдання: "Немає часу!". Знову й знову ми впираємося в це - "Немає часу!!!" - це проклін сьогодення, цей вирок за наше божевілля.
Якось людина років п'ятдесятьох прийшла до священика, запитуючи - за що йому такий тяжкий недуг? Священик запитав його у відповідь - чи ходить той у церкву? Людина відповіла, що в нього немає часу на це. Панотець попросив його уявити таку картину: приходиш ти на суд Божий і Господь запитує тебе: Чадо, чому не бачив Я тебе в церквах Моїх, що моляться Мені, не чув голос твій, не бачив рук твоїх, що творять милосердя? А ти відповісиш Йому: не було часу! Як так?!, - поцікавиться Господь, - Я дав тобі більше напівстоліття, а ти говориш - не було часу? Людині раптом стало соромно. Так і розсталися вони, священик і людина у недузі, не те щоб ворогами, але й не друзями. Немов розмовляють на різних мовах.

Священик Олександр Філіппов

капелан Одеського Центру СНІД.

: 3